• Головна
  • Східні мистецтва
    • Влияние на тело енергии
      • Энергобюджет
      • Плотво и время года
      • Энергии: ин и вэй
      • Кровь
      • Большая энергия
      • энергия шэнь
      • Три драгоценности
      • Соки тела
      • Связь енергий
      • Меридианы
      • Жара
      • Сухость
      • Огонь
    • Історія Дзен
      • ШАКЬЯМУНИ
      • ПЕРЕДАЧА ОПЫТА
      • ЛИЧНОСТЬ БУДДЫ
      • ПОЗНАНИЕ МИРА
      • ПОЗИЦИЯ Д.Т.СУДЗУКИ
      • МЕТОДЫ ПОДХОДА
    • совр. китайский календарь
    • Восточное Искусство
    • Китайский календарь
      • вступление
      • Начало Весны
      • Середина Весны
      • Конец Весны
      • Начало Лета
      • Середина Лета
      • Конец Лета
      • Начало Осени
      • Середина Осени
      • Конец Осени
      • Начало Зимы
      • Середина Зимы
      • Конец Зимы
      • Расшифровка знчений
      • 2008 год
      • 2009 год
      • 2010 год
    • Пять первоэлементов
  • Історія України
    • Еволюція
    • українство
    • КИЇВСЬКА РУСЬ
    • ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА
    • XIV ст.
    • Запорозька Січ
    • початок XVII ст
    • кінець XVII ст
    • XVII - XVIII ст
    • початок XIX ст.
    • кінець XIX ст
    • ПОЧАТОК XX СТ.
    • 1 СВІТОВА ВІЙНА
    • 1919 - 1920
    • Українські землі
    • НЕП
    • 1928-1939 рр.
    • Iсторія Черкас
    • Карпатська Україна
    • 2-га СВІТОВА ВІЙНА
    • 1945-1953 рр
    • 1953-1964 рр
    • 1964-1985 рр.
    • 1985-1991 рр.
    • НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
    • Збірка матеріалів
    • Слов’яни
  • Література
  • Древній світ
  • Південна Америка
  • Середні віки
    • історія Середньовіччя
    • Історія Варварів
    • Відродження
Головна Історія України Збірка матеріалів Запорізькі козаки
 

Пошук по сайту

Останні оновлення

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Популярне

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX СТ.

УКРАЇНА У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX…

КИЇВСЬКА РУСЬ

НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА У ДРУГІЙ…

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

Сейчас 72 гостей онлайн

Запорізькі козаки

Запорозький козак

Січ Запорізька - область за дніпровськими порогами, місця перебування всякого роду вольниці, куди бігли від панів їхні холопи. 

Під 1304 уперше з'являється звістка про вільних козаків у Запоріжжі і їхнього отамана Критики; у цих розбійницьких ватажках у ту пору явно переважав тюркський, а не слов’янський елемент. Лише до середини. XV в. слов'яни взяли гору в степовій вольниці, що перетворилася в досить помітну військову силу, неприборкану й нікому не підкорену. У той час вільні люди за порогами номінально залежали від литовський князів, що зайняли спустілі після татарського погрому землі колишніх Київського, Чернігівського, Переяславського й інших князівств. Першим місцем більш-менш постійної дислокації козацької вольниці, стала о. Хортиця (навпроти сучасного  м. Олександрія в Дніпропетровській обл. України) і область в усті р. Бузулук. У кін. XV в. знаходилося в прикордонних областях Польщі й Великого князівства Литовського . Українське  козацтво постійно обертало свої погляди убік Запоріжжя по 2 основним причинам: по-перше, козаки ходили, по виразу сучасної грамоти, «на Низ» заради полювання й рибальства, що давали їм рясні засоби для їжі в ненаселених місцях; по-друге, вони ходили туди проти татар і турків, те спонукувані до цього старостами, то по своїй ініціативі - «для добування зипунів», тобто грабежів. Шляхетним прикриттям цих набігів служило попутне звільнення з турецького і татарського рабства українських  невільників. «Ні світська, ні церковна влада, ні суспільний почин не причетні до утворення таких колоній, як Запоріжжя. Усяка спроба приписати їм місію захисників православ'я проти ісламу й католицтва розбивається об історичні джерела. Наявність у Січі великої кількості поляків, татар, турок, вірменів, черкесів, мадярів і інших вихідців із неправославних країн не свідчить про запорожців як ревнителях православ'я». У міру росту козацтва все частіше здійснювалися самостійні походи козаків на татар і турків володіння, те сухим шляхом, те по Дніпру на чайках (козацькі човни). Коли в XVI в. більша частина України опинилася під владою Речі Посполитої, запорожці стали складати регулярне військо в складі коронного війська. Першим їхнім загальним отаманом став Е. Дашкович, що надавав Польщі великі послуги (насамперед у війнах проти Російської імперії), за що король Сигізмунд I Старий віддав запорожцям Черкаси і Канів, Перевалочну й фортецю Чигирин. В 70-х рр. XVI в. козаки вже мали постійну варту на Дніпрі за порогами, але маса козаків з'являлася в низов'ях Дніпра тільки влітку, а взимку розходилася в українські  міста, у Київ і Черкаси. Якщо Січ і існувала в цей час, то лише в якості передового сторожового поста українського козацтва, а не самостійної громади. Рішучим поштовхом до її утворення стали міри польського уряду як стосовно південно українських  земель взагалом, особливо ж до козацької вольниці. Люблінська унія 1569, що з'єднала Польщу й Литву в одну державу Річ Посполиту, активізувала поширення польських громадянських порядків, шляхетського землеволодіння й покріпачення селян на українських територіях. Населення, прагнучи позбутися від неволі, що загрожувала йому,, стало масами бігти в низов'я Дніпра, знаходячи тут засоби до існування в промислах і у війнах із татарами, які стали неминучими, тому що польська шляхта не мала достатніх сил для охорони України від татарських набігів. Посилення козацтва викликало в поляків бажання підкорити собі цю силу, що заподіювала їм чимало турбот несанкціонованими набігами на сусідів, з якими Польща мала мирні угоди, і протидією внутрішньо політичним, соціальним і економічним устроям, що вводились в Україні. «До заснування осілого реєстрового козацтва в середині ХVI століття, терміном “козак” визначався особливий спосіб життя. “Ходити в козаки” означало віддалятися в степ за лінію прикордонної охорони й жити там на подобі татарських козаків, тобто залежно від обставин ловити рибу, пасти овець або грабувати. Фігура запорожця не тотожна з типом корінного українця, вони представляють два різних світи. Один - осілий, землеробський, з культурою, побутом, навичками й традиціями, успадкованими від київських часів. Інший - гулящий, нетрудовий, ведучий розбійне життя, що виробило зовсім інший темперамент і характер під впливом способу життя й змішання зі степовими вихідцями. Козацтво породжене не південноукраїнською культурою, а стихією неприборканою, що перебувала сторіччями в стані війни з нею. Висловлена багатьма істориками, думка ця підтримана нині німецьким дослідником Гюнтером Штеклем, що думає, що першими козаками були хрещені татари. У них він бачить батьків східнослов'янського козацтва. ( Як на мій погляд, брехня) Що стосується легенди, що приписує запорожцям місію захисту слов'янського сходу Європи від татар і турків, то вона нині досить розвінчана документальним матеріалом, що нагромадився, і працями дослідників (переважно  московських, тому віри їм нема). Козацька служба на краю Дикого поля створена ініціативою й зусиллями Польської держави, а не самого козацтва. Питання це давно ясне для історичної науки». Так, король Стефан Баторій, бажаючи зміцнити південні кордони держави від татар, біля 1576 дарував козакам повний військовий устрій, а їхньому отаманові - гетьманські клейноди (регалії), віддав їм місто (Терехтемирів) і дозволив селитися до самого Києва. Ця реформа виділяла з українського населення 6 тис. родин у вільний козачий стан (записувало їх у спец. списки - реєстр) і, дозволяючи їм вибирати своїх полковників і старшого, ставила їх у безпосередню залежність від коронного гетьмана. Якби ця реформа була доведена до кінця, то реєстрове козацтво склало б звичайне військо, незначне по числу, а інше населення було б звернене в кріпосний стан. Однак цього не трапилося: поряд з реєстровиками негайно з'явилися так звані самовільні козаки, які не знаходячи собі більше безпечного пристановища в Україні, обрали місцем свого знаходження важкодоступні острови, що находилися за дніпровськими порогами. В 90-х рр. XVI в. запорозька громада виглядала вже цілком сформованим організмом, занадто добре відомим сусідам. В 1594 1800 запорожців на чолі з Б. Минкошинським на 50 чайках почали похід на турецькі володіння; у тому ж році до них прибув посланник імператора Рудольфа II Е. Лассота із пропозицією спільних дій проти турків. 

Українське слово «Січ», мабуть, має той же зміст, що й «засіка», тобто оборонне укріплення, побудоване за допомогою лісових завалів, у яких дерева рубалися не повністю, а підсікалися приблизно на висоті 1,5-2 м і валилися верхівками убік потенційного супротивника. В описуваний період у запорожців таких Січей налічувалося мало: Хортицька, Базавлуцька, Томаковська, Никитинська й Чортомлицька. Вся козацька громада, як, втім, і їхній старшина, називалися кошем (від тюркського кореня kos - стан). Доступ у ряди січового товариства був зовсім вільний: для вступу було потрібно лише визнання православної  віри, зобов'язання захищати її й підпорядкування загальним для всього війська правилам. У Січ приймалися люди всіх національностей, але більшість її становили українці. Все життя січового товариства було побудовано на формальній рівності його членів і самоврядуванні.

Військо ділилося на курені, що виникли спочатку, імовірно, із груп земляків; кожний курінь вибирав собі курінного отамана, що відав його господарством і всіма його внутрішніми справами, а начальником над всім військом був обирається їм на загальних зборах (рада, або коло) кошовий отаман з його помічниками - військовими суддею, писарем і осавулом. Всі ці посадові особи обиралися на один рік, але могли замінятися й раніше цього строку, якщо військо було ними невдоволено. Кошовий користувався майже необмеженою владою в поході, але в мирний час він нічого не міг почати без поради з радою й без її згоди. У тих випадках, коли похід чинився лише частиною громади, і кошовий залишався вдома, для командування загоном обирався особливий полковник, влада якого поширювалася лише на час походу.

Кожний козак мав право участі в раді, кожний міг бути вибраний на будь-яку посаду. Життя запорожців відрізнялася надзвичайною простотою. Найвидатнішою її рисою була безшлюбність. Запорожці дивилися на родину, як на пряму перешкоду їхньої діяльності; за введення жінки в Січ і блуд загрожувала страта. Військо складалося з неодружених, овдовівших або козаків, що кинули своїх дружин. Та ж причина, яка змусила запорожців визнати безшлюбність одним із основних принципів свого життя, визначила й характер їхніх мирних занять. Землеробство їм було не потрібно, та й не можливо, по-перше, через сусідство кочівників, а по-друге, по самій своїй природі, як ми вже відзначали вище, що мала протилежний устремлінням осілого селянина характер. Тому головними заняттями січовиків, крім війни, сталі полювання й рибний лов, для яких степи й Дніпро представляли надзвичайно сприятливі умови. Жили запорожці перший час усі разом у Січі, кожний курінь - в окремому приміщенні, що носило ту ж назву й представляли собою сплетений з верболозу курінь, покритий зверху кінськими шкірами; у кожному курені велося своє господарство і на загальні кошти втримувався стіл для всіх його членів. Звичайною їжею були соломаха (житнє квашене тісто), тетеря (юшка з житнього борошна) і щерба (рибна юшка). Порядок усередині запорізької громади підтримувався строгою дисципліною: існували за рахунок грабіжницьких набігів, запорожці строго карали злодійство у власному середовищі, страчуючи за нього смертю; так само карав і всякий розбій і насильство в мирних християнських селищах; сварка між товаришами заборонялася. Із часом первісні примітивні форми гуртожитки значно ускладнилися, але їх основні принципи залишалися в Запоріжжі незмінними протягом двох сторіч. «Школа Запоріжжя була не лицарська й не трудова селянська. Правда, багато кріпосних мужиків бігло туди й багато було поборників ідеї звільнення селянства від кріпосного права. Але принесені ззовні, ці ідеї завмирали в Запоріжжі й підмінювалися іншими. Не вони визначали образ Січі й загальний тонус її життя. Тут існували свої віковічні традиції, вдачі й свій погляд на світ людина, що попадала сюди, переварювалася й перетоплювався, як у казані, і селянин ставав козаком, міняв етнографію, міняв душу. В очах сучасників, як окремі козаки, так і цілі їхні об'єднання, носили характер “самітників”. “Дружин не тримають, землю не орють, харчуються від скотарства, звіриного лову й рибного промислу, а за старих часів більше у добичах, від сусідніх народів одержуваних, вправлялися”. Козакування було особливим методом добування засобів до життя, і той же Папроцький, що оспівував козаків, як лицарів, зізнається в одному місці, що в низов'ях Дніпра “шабля приносила більше баришів, чим господарство”. Саме тому в козацтво йшли не одні простолюдини, але й шляхта, часом з дуже знатних родів. Наскільки піднесеною була їхня мета й устремління, видно з випадку зі знаменитим Самуілом Заборовським. Відправляючись у Запоріжжя, він мріяв про похід з козаками на московські межі, але з'явившись у Січ і ознайомившись із обстановкою, міняє намір і пропонує похід у Молдавію. Коли ж татари приходять із дружньою пропозицією йти спільно грабувати Персію, він охоче погоджується й на це. Запорізькі мораль і вдачі добре були відомі в Польщі: коронний гетьман Ян Замойський, звертаючись до провинених шляхтичів, що виставляли у виправдання колишніх провин свої заслуги в запорізькому війську, говорив: “Не на Низі шукають славної смерті, не там вертаються втрачені права. Кожній розважливій людині зрозуміло, що туди йдуть не з любові батьківщини, а для здобичі”». ( можна подумати у польське чи москальське військо зганяли людей із любові до батьківщини) З 1589 починаються звади між Польщею й козаками. Поляки стали тіснити козаків за напади на татар і турків, які мали на той час мирний договір з Польщею, увели унію католичної церкви із православною. Перші спроби протесту проти панського гніту, що з'явилися в Україні виразилися в заколотах українського  козацтва на чолі з Косинським і Наливайко, яких підтримали запорозькі козаки: у загоні Косинського й запорожці, а до Наливайко вони примкнули в значній кількості під командою Лободи. Але тоді вони виступили лише як підкріплення, головні ж їхні сили, спустошуючи Крим і спускаючись на своїх чайках по Дніпру в Чорне море, лютували в турецьких володіннях. Так, в 1605 їхній загін спалив м. Варна на західному узбережжя й, розбивши турецький флот, взяв у полон кілька галер; в 1607 козаки розорили Очаків і Перекоп; в 1612 П. Сагайдачний на чолі запорожців взяв м. Кафу й, звільнивши невільників, розорив густонаселені береги Криму до Гезлева; у наступному році він перетнув Чорне море, взяв м. Синоп і спалив його, в 1616 ограбував м. Трапезунт і розбив висланий проти нього турецький флот. Завдяки цим голосним перемогам і багатому видобутку Запоріжжя залучало до себе все нові сили, частиною залишившись в ньому на постійне проживання, частиною тих хто приходив  туди лише для участі в 1 або 2 походах. Напади козаків на Крим і Туреччину викликали відповідні набіги татар на Україну й сприяли постійній погрозі розв'язання османами війни з Польщею, побоюючись яких польський сейм почав вживати заходів проти запорожців. Уже в 1607 він наказав перешкоджати відходу селян і козаків у Запоріжжя; подібні приписання повторювалися багато разів і іноді підкріплювалися силою зброї (коронний гетьман С. Жолкієвський в 1616, коронний гетьман С. Конецпольський в 1625). У міру того як польська еліта намагалося утруднити запорожцям вихід у море, козацька вольниця випускала пару, підтримуючи українське населення в його виступах проти польського панування. Підсилювалося в Україні кріпосне право й настирне введення поляками унії викликали масову втечу населення в низов'я Дніпра, де воно поповнювало ряди запорізького війська й робило його заклятим ворогом Речі Посполитої. Гетьманові Сагайдачному вдалося відновити в Україні православну ієрархію, і православ'я перетворилося в потужне ідеологічну зброю в протистоянні між поляками й українцями, хоча «сучасники озивалися про релігійне життя дніпровського козацтва з відразою, убачаючи в ній більше безбожництва, ніж віри. Адам Кисіль, православний шляхтич, писав, що в запорізьких козаків “немає ніякої віри”, і те ж повторював уніатський митрополит Рутський. Православний митрополит і засновник київської духовної академії - Петро Могила - ставився до козаків з неприхованою ворожнечею й презирством, називаючи їх у пресі “ребелізантами”», тобто бунтівниками. (А казали вони так бо дууууже їх боялися, і не отримували гроші ні від козаків ні від козацької церкви) Недосяжна по своїй віддаленості й неприступності для польського війська Січ служила ідейним центром і надійною опорою для українського козацтва в його боротьбі проти шляхетско-польських порядків. З 2-ї чверті XVII в. у Запоріжжя плануються й організуються повстання; звідси виступають перші загони повсталих козаків і виходять їхні проводирі; сюди рятуються, що залишилися в живих після поразок. Повстання Жмайло (1625), Т. Трясили (1630), Суліми (1635), Павлюка (1637), Остряніци й Гуні (1637) були початі із Запоріжжя, і якщо всі вони закінчилися невдачею, те сама Січ залишилася незломленою, незважаючи на всі перемоги поляків. Даремні були й спроби поляків відгородити Запоріжжя від України; побудована ними із цією метою (1636) у низов'ях Дніпра фортеця Кодак була в тому ж році зрушена Сулимою, і хоча через 3 роки вона була відновлена, але це лише на короткий час допомогло полякам. Період боротьби Запоріжжя з Польщею за існування й волю українського  народу закінчився грандіозним народним повстанням на чолі з Б. Хмельницьким, наслідком чого з'явилася присяга на вірність населення Лівобережної України запорізьких  козаків московському царю, хоча стосовно Січі влада російського государя довгий час носила скоріше характер протекторату. Гетьманові ( якого затверджував цар) Запоріжжя не підкорялося, хоча він і носив тепер (як і при поляках) титул «гетьмана війська запорізького», а перебувало в безпосередній залежності від Москви, від якої запорожці одержували платню й з якою вони зносилися через особливих посланців. Продовжуючи свою діяльність по захисту України від татарських набігів, запорожці в цей час зіграли видну роль і у історії країни. У період смут (т.зв. гетьманщини), що пішли після смерті Б. Хмельницького, вони намагалися показати себе (на противагу продажної городовий старшини) виразниками бажань маси простого народу, з ненавистю відносилися до поляків,  і тих що  тягли до Москви й намагалися побудувати свій внутрішній побут на засадах повної рівності. Запорізьке  військо заявляло претензії не тільки на участь у виборах гетьманів, але й на поставляння їх однієї Січчю. У гетьманство И. Виговського Січ оголосила себе його рішучим ворогом: запорожці на чолі з Барабашем примкнули до супротивника гетьмана полтавського полковника Пушкаря, і разом з ним потерпіли поразку від Виговського. Проте, як тільки Ю. Хмельницький виступив проти Виговського, запорожці зі своїм кошовим И. Сірко ( який починав тоді свою знамениту кар'єру видатного воїна) стали на його сторону й допомогли йому узяти гору. Коли Юрій перейшов на сторону поляків, Запоріжжя вже від себе виставило кандидатом у гетьмани И. Брюховецького й віддало йому гетьманську булаву на т.зв. «чорній раді» у Ніжині (1668 ). Перші роки цього гетьманства були разом з тим і роками найбільшого впливу Запоріжжя на справи України: Брюховецький оточив себе запорожцями й роздавав по перевазі їм полковницькі й ін. посади. Разом із тим запорожці на чолі із Сірко вели завзяту боротьбу з Польщею за Правобережну Україну. Коли Брюховецький вирішив увести московських воєвод у українські міста й підкорити їхньому керуванню все не козаче населення країни, запорожці перейшли на сторону його супротивника, правобережного гетьмана П. Дорошенко. Після загибелі Брюховецького запорожці виставили в якості претендентів на гетьманство Суховенко, Ханенко і Ю. Хмельницького; але їхніх сил, хоча й підкріплених татарами, виявилося недостатньо, щоб упоратися з Дорошенко, що знайшов собі підтримку в Туреччини, і з лівобережною старшиною яку очолював Д. Багатогрішний, що примирився з Москвою. Запорожці залишилися в підпорядкуванні Москви, але в наступній боротьбі лівобережного гетьмана И. Самойловича й Дорошенко майже не приймали участі; незадовго до остаточного падіння останнього Сірко спробував було влаштувати, минаючи Самойловича, його договір із Москвою, але невдало. Головні свої погляди тепер запорожці звернули на Крим, куди зробили ряд спустошливих набігів під керівництвом Сірко;, щоб відомстити татарам хан, підкріплений сильним загоном турецьких яничар, в 1678 напав на Січ, але був відбитий з великими втратами. Після падіння Дорошенко й заняття Правобережжя турками й поляками Запоріжжя виставляло зі свого середовища борців за волю й незалежність цієї частини України, з яких самим значних став Палій. В останнє десятиліття XVII в. відносини Січі до гетьманщини й до російської імперії значно погіршилися. З однієї сторони суспільний лад Лівобережної України все ще більше відмінювався вбік строгого поділу станів і панування старшини над масою народу, викликав приплив незадоволених у Січ; з іншого боку - посилення значення Росії на півдні під час її воєн із Туреччиною й будівля фортець у низов'ях Дніпра викликали в січовиків побоювання за їхні вільності. В 1692 швидкий військовий канцелярист Петрик схвилював запорожців, пропонуючи їм замінити суспільні порядки, що встановилися в Україні й поміняти орієнтацію з Росії на Туреччину й Крим. 4 роки пройшли в безуспішних походах частини запорожців разом із кримцями на гетьманщину. В 1701 у Січі було вирішено укласти союз із Кримом і оголосити війну Москві. Однак цей план розбудувався, але лише через відмову хана. Все це стало відомо в Москві, і Петро I через якийсь час жорстоко помстився Січі за її зраду. Зберігся цікавий опис початку XVIII в. одного з козачих кошів, «свого роду філії Січі, складене московським попом Лук'яновим. Йому довелося відвідати Фастів - стан знаменитого С. Палія і його вольниці: “Вал земляний, по виду не міцний добрі, так сідельцями міцний, а люди в ньому що звірі. По земляному валу ворота часті, а у всяких воротах копані ями, так солома постелена в ями. Там палеєвшина лежить людина по двадцяти, по тридцяти; голи що бубни без сорочок голі, страшні зело. А коли ми приїхали й стали на площі, а того дня в них було багато весіль, так нас обступили, як є біля ведмедя; всі козаки палеєвшини, і весілля покинули; а всі голудьба безпорточна, а на іншому й клаптика сорочки немає; страшні зело, чорні, що арапи й лихі, що собаки: з рук рвуть. Вони на нас заслуговуючи дивуються, а ми їм і втроє, що таких виродків ми ніколи не бачили. У нас на Москві й у Петровському кружалі не швидко знайдеш такого хоч одного”. Зберігся відгук про палеєвцях і самого гетьмана Мазепи. За його словами, Палей “не тільки сам повсякденним пияцтвом помрачаючись, без страху Божия й без розуму живе, але й гультяйство також собі тримає, що ні про що більше не мислить, тільки про грабіжництво й про кров безневинної”. Запорізька Січ, по всім відомостях, що дійшли до нас, не далеко пішла від палеевського табору - цієї подоби “лицарських орденів, що існували в західній Європі...”». Публіцисти й історики минулих століть (Рилєєв, Герцен, Драгоманів, Чернишевський, Шевченко, Костомаров, Антонович, Мордовцев і ін.), виховані на західно європейських демократичних ідеалах, «хотіли бачити в козацтві простий народ, що пішов на “низ” від панської неволі й принесли туди свої віковічні початки й традиції. Не випадково, що такий погляд визначився в епоху народництва й найбільш яскраве вираження одержав у статті “Про козацтво” (Сучасник, 1860), де автор її, Костомаров, повставав проти розповсюдженого погляду на козаків, як на розбійників, і пояснював козаче явище “наслідком ідей чисто демократичних”». Однак «демократія в наше століття розцінюється не по формальних ознаках, а по її суспільно-культурній і моральній цінності. Рівність і виборність посад у громаді, що живе грабунком і розбоєм, нікого не захоплюють. Не вважаємо ми також достатнім для демократичного ладу однієї тільки участі народу в рішенні спільних справ і виборності посад. Ні древня, антична, ні новітня демократія не мислили цих початків поза строгою державною організацією й твердою владою. Панування юрби ніхто зараз із поняттям народовладдя не зближає. А запорізьким козакам саме державного початку й бракувало. Вони виховані були в дусі заперечення держави. До свого власного військового пристрою, що могло б розглядатися як прообраз держави, у них існувало презирливе відношення, що викликало загальний подив іноземців. Популярний і найсильніший з козачих гетьманів - Богдан Хмельницький - чимало терпів від свавілля й неприборканості козаків. Усі, хто бував при дворі Хмельницького, дивувалися грубому й панібратському обходженню полковників зі своїм гетьманом. За словами одного польського дворянина, московський посол, людина поважна і ввічлива, часто вимушений був опускати в землю очі. Ще більше збурювання викликало це в угорського посла. Той, незважаючи на привітний прийом, зроблений йому, не міг не вимовити по-латинському: “Занесло мене до цих диких звірів!”. Козаки не тільки гетьманський престиж мали за ніщо, але й самих гетьманів убивали з легким серцем. В 1668 р. під Диканькою вони вбили лівобережного гетьмана Брюховецького. Правда, це вбивство було здійснене за наказом його суперника Дорошенка, але, коли той викотив кілька бочок, козаки, надумали вбити до вечора й самого Дорошенка».

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, організація українського козацтва за Дніпровськими порогами. Виникла в результаті окупації українських земель польськими й литовськими загарбниками. Відступаючи під натиском окупантів у південно-східному напрямку, козаки колонізували степові простори до півдня від Дніпровських порогів, створюючи тут “городки” (укріплення) або “січі” (засіки), об'єднані в 1540-х у Запорізьку Січ. Назва центрального укріплення - Запорізька Січ - перейшло на всю організацію запорізького козацтва. Спочатку Запорізька Січ виникла, мабуть, на о. Токмаковка (біля сучасного м. Марганець Дніпропетровської обл.), пізніше вона неодноразово переносилася, проіснувавши найбільш тривалий час на острові Базавлук (Стара Січ, біля сучасного села Капуловки Дніпропетровської обл.) і на ріці Підпільної (Нова Січ).

Характерними рисами соціальної організації Запорізької Січі була відсутність кріпосництва й визнання формальної рівності за всіма козаками в праві на користування землею й ін. угіддями, а також на участь у радах, де вирішувалися всі суспільні справи й вибиралася старшина. Соціальна організація козацтва була одночасно й військової: кожний козак був зобов'язаний за свій рахунок відправляти військову службу. Як політична організація Запорізька Січ являла собою утворення державного типу - своєрідну козацьку республіку. Верховним органом була військова рада, що вирішувала всі найважливіші питання. Главою Запорізької Січі був кошовий отаман. В адміністративно-територіальному відношенні Запорізька Січ у пізніший період розділялася на паланки (округи), на чолі яких стояли полковники з відповідним старшиною, що призначався Кошем (головне керування Запорізької Січі). У військово-адміністративному відношенні запорізьке військо ділилося на курені, яких у кінці існування Запорізької Січі було 38. Кожний козак, незалежно від місця проживання, приписувався до одному з куренів. Главою куреня був виборний курінний отаман, що був одночасно стройовим начальником, розпорядником курінного майна й суддею.

Основою господарства козацтва були скотарство й промисли (головним чином рибальство). Помітний розвиток землеробства спостерігається лише в період Нової Січі. Як соціальний орган Запорізька Січ ніколи не була суспільством рівних. Навпаки, навіть у ранній період у Запорізькій Січі існували гострі соціальні протиріччя, які в міру розвитку господарського життя набули дуже різких форм. Багаті козаки - власники зимовників (хуторів), черід великої й дрібної рогатої худоби, табунів, рибних промислів, чумацьких обозів, корчем і ін. - використовували у своєму господарстві працю незаможних козаків і збіглих кріпаків. Козачі верхи захопили у свої руки й все керування у війську, установивши для себе різні привілеї й роблячи всілякі зловживання. Однієї з таких привілеїв у пізніший період було право багатіїв посилати замість себе на військову службу найманців. Із цією же метою в Запорізькій Січі був заснований постійний гарнізон, що втримувався за рахунок військової скарбниці й у якому служили добровольці, що були, за винятком старшин, незаможними людьми.

Запорізька Січ зіграла видатну роль у національно-визвольній боротьбі українців. З нею зв'язані всі найбільші повстання в України Косинського 1591-93, Наливайко 1594 - 96, повстання 1637 - 38; повстанням у Запорізькій Січі в січні 1648 почалася й визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького. Велика роль Запорізької Січі й у боротьбі проти агресії з боку Криму й Туреччини. У походах запорожців на Крим, узбережжя Малої Азії й Фракії нерідко брали участь і донських козаків. В 1589 запорожців вчинили напад на Газлеви (Євпаторію), в 1604 - на Варну, в 1614 - на Сіноп. В 1615 запорожців на 80 судах (чайках) з'явилися в Стамбулі й спалили портові спорудження. Крім відповідних ударів по ворогу й здобичі, походи мали на меті звільнення бранців. Запорізька Січ створила високе військове мистецтво. Мужність і безстрашність козаків викликали подив сучасників (у т.ч. турок).

Після возз'єднання України з Росією (1654) за Запорізькою Січчю були визнані ті ж права, якими користувалися інші козачі області; найважливішими з них були права на самоврядування й на прийом (хоча й неофіційний) збіглих селян. Але ці права існували тільки на папері і після об’єднання право козаків були обмежені, а військова міць занепала.

 
додати

Добавить комментарий

Имя (обязательное)

Защитный код
Обновить

Отправить (Ctrl+Enter)
Отменить

 
 
Статьи партнёров

Массаж простаты как правильно делать самому, Пункция перикарда видео на русском языке, Дренаж печени, Инсулин хумулин м3 ,м4, Настойка в домашних условиях из алоэ против сахарного диабета, Содружественное сходящиеся косоглазие, Лечение гастрита бобровой струёй, Гипертония net месник н.г.бесплатно, Мед.препарат фастум гель, Прайс операции лазерной коррекции г.уфа достоевского