Студопедия рос | укр | other

Головна сторінка Випадкова лекція

Портали:

БіологіяВійнаГеографіяЕкономікаІнформатикаІсторіяКультураЛінгвістикаМатематикаМедицинаМистецтвоОхорона праціПолітикаПравоПсихологіяРелігіяТехнікаФізикаФілософія


БОЛЕЗНИ ПОДЖЕЛУДОЧНОЙ ЖЕЛЕЗЫ И ПЕЧЕНИ

Читайте также:

В основі системного підходу лежить поняття системи.
Будь-яка організація розглядається як відкрита система, що постійно взаємодіє із зов­нішнім середовищем; вона складається із взаємозалежних підсистем, що знаходяться одна з одною в організаційних від­носинах.

 

Системний підхід. Теорія систем вперше була застосована в точних науках і в техніці. Застосування теорії систем в управлінні наприкінці 50-х років з'явилося найважливішим внеском школи науки управління. Системний підхід — це не набір якихось посібників або принципів для керівників, це спосіб мислення стосовно організації та управління . Щоб усвідомити, як системний підхід допомагає керівнику краще зрозуміти організацію і більш ефективно досягти цілей, необхідно спочатку визначити, що таке система.

Система — це деяка цілісність, яка складається з взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого.

У більш простому визначенні системою називають сукупність елементів і зв’язків між ними.

Усі організації є системами. Оскільки люди є, у загальному значенні, компонентами організацій (соціальна компонента), разом з технікою, що використовується для виконання роботи, то організації в менеджменті часто називають соціотехнічними системами.

Існує два основних типи систем: закриті та відкриті. Закрита система має тверді фіксовані границі, її дії відносно незалежні від середовища, що оточує систему.


Основні принципи системного підходу:

1. Цілісність, яка дозволяє розглядати систему одночасно і як єдине ціле, і як підсистему вищих рівнів управління.

2. Ієрархічність побудови, тобто наявність множини (принаймні двох) елементів, які розташовані на основі підпорядкування елементів нижчого рівня елементам вищого рівня. Реалізація простежується у взаємодії двох підсистем: керуючої (суб’єкту управління) і керованої (об’єкту управління).

3. Структуризація, яка дозволяє аналізувати елементи системи і їх взаємозв'язки в межах заданої організаційної структури. Згідно з принципом емерджентності, процес функціонування системи обумовлений не стільки властивостями її окремих елементів, скільки властивостями самої структури.

4. Множинність, яка дозволяє використовувати множину кібернетичних, економічних і математичних моделей для опису окремих елементів і системи в цілому.

5. Емерджентність (системний ефект, системність) – наявність у будь-якої системи особливих властивостей, не притаманних її підсистемам, блокам чи сумі елементів, не пов'язаних особливими системоутворюючими зв'язками.

 

Процесний підхід розглядає управління як процес, тому що робота з досягнення цілей організації не зводяться до одноразових дій, але являють собою серію безперервних взаємозалежних рішень. Ці дії, кожна з яких сама по собі є процесом, дуже важливі для успіху організації. Їх називають управлінськими функціями. Кожна управлінська функція теж являє собою процес, тому що також складається із серії взаємозалежних дій. Процес управління є загальною сумою усіх функцій менеджменту.

У найбільш простому розумінні процесом у менеджменті називають динамічну зміну системи у часі.

Основою сучасного процесного підходу до управління організацією є виокремлення всередині організації бізнес-процесів і управління цими бізнес-процесами. Для всіх типів організацій самою актуальною задачею є побудова ефективної системи менеджменту, що забезпечить виконання задач організації та досягнення успіху у зовнішньому середовищі. При цьому відбувається зміна термінології, коли традиційні для менеджменту поняття «суб'єкт управління» і «об'єкт управління» визначаються термінами «процес» і «власник процесу».

Процес – це стійка, цілеспрямована сукупність взаємозалежних видів діяльності, які за визначеною технологією перетворюють входи у виходи, що представляють цінність для споживача.

Ситуаційний підхід (contingency approach). Ситуаційний підхід намагається пов’язати конкретні прийоми і концепції з визначеними конкретними ситуаціями для того, щоб досягти цілей організації найбільше ефективно.

Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й всередині самих організацій. Він намагається визначити, якими є значимі змінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації. Методологію ситуаційного підходу можна представити у вигляді процесу, що складається з чотирьох етапів.

1. Керівник повинен бути ознайомлений із засобами професійного управління, які довели свою ефективність. Це передбачає розуміння процесу управління, індивідуальної і групової поведінки, системного аналізу, методів планування і контролю, кількісних методів прийняття рішень.

2. Кожна з управлінських концепцій і методик має свої сильні і слабкі сторони, або порівняльні характеристики у випадку, коли вони застосовуються до конкретної ситуації. Керівник повинен вміти передбачати ймовірні наслідки, — як позитивні, так і негативні, — від застосування даної методики або концепції. Так, наприклад, пропозиція подвоїти зарплату всім службовцем у відповідь на додаткову роботу, імовірно, викликає значне підвищення їхньої мотивації на якийсь час. Але, порівнюючи приріст витрат з отриманими вигодами, ми бачимо, що такий шлях може привести до руйнування організації.

3. Керівник повинен вміти правильно інтерпретувати ситуацію. Необхідно правильно визначити, які фактори є найбільш важливими в даній ситуації і який ймовірний ефект може викликати зміну однієї або декількох змінних.

4. Керівник повинен бути здатним погоджувати конкретні прийоми, що викликали б найменший негативний ефект і мали б найменше недоліків, з конкретними управлінськими ситуаціями, тим самим забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом за існуючих обставин.

 

5. Особливості формування сучасної моделі менеджменту в Україні

 

Особливістю ж української культури управління залишається її невизначеність і розділеність: з однієї сторони, в країні діє східна, «візантійська» поведінкова модель з її родинними зв’язками, існуванням неписаних (неформальних) правил поведінки, корумпованістю та консервативністю мислення. Паралельно цьому, розвивається нова модель менеджменту, яка базується на прозорості діяльності організації, розробці і дотриманні «живих», тобто реально діючих, посадових інструкцій, навчанні співробітників передовому професійному досвіду, винагороді заслужених фахівців та створенні сильної корпоративної культури компанії. Перша модель веде суспільство до руїни і деградації, друга – відкриває перед ним можливості стрімкого розвитку і докорінних трансформацій.

В період 1970-1980 років остаточно формується радянська модель менеджменту у вигляді адміністративно-командної системи. Адміністративно-командна система являла собою спосіб економічної організації суспільства, за якого усі питання вирішують державні органи, а господарська діяльність повністю планується центральними органами влади (у СРСР такі функції для всіх республік виконував Госплан). Головними ознаками радянської системи управління стають державна власність на ресурси, монополізація економіки, бюрократизація апарату управління, ігнорування ринкових умов, адміністративне ціноутворення, зрівняльний розподіл життєвих благ та створення панівного класу у вигляді партійно-господарської «номенклатури».

Результатом функціонування адміністративно-командної системи стала всеохоплююча криза народного господарства: виникає хронічний дефіцит товарів першої необхідності, падає продуктивність праці, зростають витрати на утримання адміністративно-управлінського апарату, погіршується якість життя населення. Як реакція на недооцінку дії об’єктивних економічних законів в СРСР виникає та поширюється «чорний ринок», зменшується купівельна спроможність радянської валюти. Очевидною стає неможливість збереження існуючого стану речей: союзний центр не в змозі забезпечувати ресурсами потреби республік, а республіки прагнуть отримати більше прав у проведенні господарської політики. За таких умов починаються економічні реформи, свідками яких є сучасне покоління. Першим кроком до зміни системи господарювання було проголошення більших громадянських свобод і сприяння (радше декларативне) поширенню кооперативного руху. Непорушність приватної власності та право ведення приватної підприємницької діяльності все ще залишалися поза законом, а пошук нових форм організації суспільного виробництва пропонувалося здійснювати на колективній основі. Саме в цей час з’являються акціонерні товариства, починають впроваджуватися в управлінську практику окремі елементи західного і японського підходів до менеджменту. За безпосередньої підтримки комсомолу створюється мережа науково-технічних центрів молоді, де для молодих комсомольців організовується викладання нових дисциплін - Менеджменту, Маркетингу, Економіксу, проводяться перші ділові ігри. Фактично, відбувається створення перших радянських бізнес-шкіл, які випускають покоління партійних керівників з навичками організації і ведення бізнесу у ринковій економіці. Наявність фінансових ресурсів та підготовлених кадрів у партійних структур і комсомолу в Радянському Союзі забезпечили їм провідну роль у соціально-економічній трансформації суспільства та формуванні сучасної моделі менеджменту. На той час жодна група у радянському суспільстві не володіла такою можливістю, а здатні до започаткування власної справи громадяни не могли це зробити через складність законодавства і втрату заощаджень в державних банках. Інша ситуація склалася у колишніх країнах «соціалістичного табору» – Польщі, Чехії та Угорщині: внаслідок порівняно недовгого панування комуністичного режиму економічна роль держави не була тотальною і руйнування засад господарської діяльності суспільства не набуло такої сили, як в Українській РСР; до того ж політичний режим в цих країнах залишався набагато «м’якшим» та дозволяв ведення альтернативних форм господарювання (створення одноособових сільськогосподарських підприємств, невеличких приватних майстерень, кооперативів тощо). Тому наші західні сусіди з лібералізацією економіки повернулися до звичних форм господарювання: лише у Польщі в перші роки нової економічної політики було створено три мільйони нових недержавних підприємств, які забезпечили зростання економіки і зайнятості населення.

В Україні ж у 1990-х роках розпочинається період перманентних реформ і формується економічна політика, яку можна визначити як «олігархічно-державний капіталізм» з такими основними засадами: обмеженням доступу більшої частини населення до ресурсів і влади, синтезом бюрократичних (партійні функціонери та «червоні директори») і кримінальних структур, знищенням паростків вільного ринку та чесної конкуренції, збереженням адміністративного контролю над формально ринковою економікою та перерозподілом національного багатства у корпоративних інтересах.

Сучасний стан та перспективи розвитку менеджменту в Україні.

Якщо розглядати менеджмент як створення і максимально ефективне використання соціально-економічних систем, то неможливо залишити поза увагою нашого дослідження соціально-економічні процеси сучасної України. Знецінення депозитів населення у Ощадбанку, вагання з введенням національної валюти і популістські рішення уряду призвели до найбільш глибокої структурної кризи національної економіки України, коли у 1993 році наша країна встановила абсолютний світовий середньорічний рекорд гіперінфляції у 10000% [26]. Трансформація адміністративно-командної економіки у перехідну, з елементами вільного ринку, супроводжувалася руйнацією системи суспільних фондів споживання та відмовою держави від дотування ціни на товари і послуги. В результаті традиційно низька, ще з часів СРСР, вартість праці перетворила значну частину працюючого населення на жебраків, надавши короткострокові конкурентні переваги та спричинивши довгострокові негативні ефекти, такі як втрата кваліфікованої робочої сили, збільшення розриву у доходах між багатшими і біднішими прошарками суспільства, зростання трудової імміграції та високий рівень безробіття. Посилилися ознаки дискримінації робочої сили, в першу чергу – жінок: за підсумками 2011 р. середня заробітна плата жінок в Україні була на 8% нижчою, порівняно з середньою заробітною платою чоловіків [63] .

Знецінення радянського рубля та прив’язаного до нього купонокарбованця призвело до втрати підприємствами оборотних коштів, доходи населення залишалися мізерними (середньомісячна зарплата становила близько 30 доларів США). За таких умов починається приватизація підприємств, яка отримала назву «сертифікатної». В результаті відбулася формальна, на папері, зміна власників, проте підприємства так й не отримали інвестиційні ресурси для розвитку виробництва. Більшість підприємств залишилися у власності трудових колективів або адміністрації. За даними дослідження Української асоціації інвестиційного бізнесу [21] наприкінці минулого століття в Україні склалося декілька базових моделей управління підприємствами, які конкретизують різні структури володіння пакетами акцій і ролі різних груп учасників економічних відносин в управлінні та володінні власністю:

 

1. Приватного підприємства (функції власників та менеджерів суміщені).

2. Колективної власності менеджерів (контрольний пакет сконцентрований у вищих менеджерів при розпорошеності інших акцій).

3. Концентрованого зовнішнього володіння (зовнішній власник має контрольний пакет, невеликий пакет акцій, до 10-15%, знаходиться у менеджерів).

4. Розпорошеного володіння (невеликий концентрований пакет мають менеджери, інші акції розпорошені)

5. Державного контролю (контрольний пакет у власності держави).


Особливістю управління в цей період стає його спрямованість на отримання контролю над фінансовими та матеріальними потоками підприємств. Державні підприємства та новостворені акціонерні товариства за активного сприяння їх керівників починають працювати через фірми-посередники, які нарощують свій капітал за рахунок контролювання матеріально-фінансових потоків підприємств-донорів. Наявність таких «контролюючих фірм» дозволяє отримати владу без отримання права власності: це пояснює відсутність щонайменшої зацікавленості у збереженні державних підприємств та намагання довести останні до стану банкрутства. Паралельно з цим розпочинаються процеси концентрації капіталу та рейдерські захоплення: першими їх жертвами стають якраз підприємства з розпорошеним володінням акціями та державні підприємства. В Україні формується унікальна управлінська культура, в якій бізнес, адміністративний менеджмент, політика та кримінальні структури формують суспільно-політичну модель, яку сучасні соціологи називають «олігархічно-люмпенською». Звичне вже для нас слово «олігархія» походить від грецьких слів oligos – нечисленний, небагатолюдний іта arche – влада. Традиційно, олігархією називають режим, за якого влада (політична, економічна, фінансова) належить обмеженому колу осіб [53].

Термін «люмпен» або «люмпен-пролетаріат» (нім. Lumpen– proletariat, від нім. Lumpen – «лахміття») був запропонований К.Марксом і позначав декласовані й деморалізовані верстви населення, які опинилися на «дні» суспільства і нездатні до самостійного організованого руху, хоча висувають завищені соціальні вимоги та претензії. Економічна криза в Україні призвела до процесу стрімкої люмпенізації населення - втрати основними соціальними прошарками країни характерних рис, що супроводжувалося переходом у нижчий соціальний статус. Ознаками люмпенізації традиційно є втрата професіоналізму та соціальної ініціативи, безробіття, правовий нігілізм, зниження рівня культури [14].

Таким чином, формування олігархічно-люмпенського суспільства призвело до створення сучасної моделі менеджменту в Україні, особливими ознаками якого є:

1. Автократичний стиль управління, який має спирається на кланово-феодальний характер суспільних відносин з обмеженою вертикальною мобільністю членів суспільства.

2. Домінування короткострокових інтересів над довгостроковими і приватних – над інтересами суспільства.

3. Штучне формування перешкод та ускладнення умов діяльності об’єктів управлінського впливу з метою отримання права власності чи фінансового контролю над суб’єктами господарювання.

4. Нелегітимність соціального статусу керівників – тінізація доходів посадових осіб та перевищення їх витрат над доходами створюють особливий правовий статус, обмежуючи свободу дій та вибору управлінських рішень.

5. Ігнорування прав власності та прав членів організації – корумпованість системи управління дозволяє нехтувати законами, набуваючи прав власності у незаконний спосіб, порушувати права найманих працівників та різних соціальних груп, що зрештою посилює нелегітимність соціального статусу керівництва.

6. Криміналізація економічних відносин – поєднання інтересів бізнес-груп і кримінальних кланів призводить до посилення корупції, знецінення ділової репутації, зміни системи цінностей та поширення правового нігілізму.

7. Компрадорський підхід до ведення справ у своїй країні. Компрадорством називають такий спосіб ведення бізнесу, за якого прибуток отримується в результаті діяльності, що завдає шкоди національній економіці та зменшує її здатність до розвитку [53].

8. Негативний відбір кадрів та втрата професіоналів: наслідком відсутності вертикальної мобільності членів організації (тобто кар’єрного зростання для людей талановитих, але не приналежних до певного клану чи групи) стає замкненість управлінських систем, заміщення посад не за професійною ознакою, а на основі особистих симпатій, що призводить до зменшення рівня професіоналізму в управлінській системі та зростання ризиків для об’єктів її управлінського впливу.

 

 

Отже, можна сказати, що теорія і практика менеджменту перебувають у постійному пошуку для створення ефективної системи управління організаціями, яка б відповідала сучасним умовам розвитку економіки і суспільства. Можна з впевненістю сказати, що розвиток ефективних методів управління продовжуватиметься і надалі, в тому числі і в Україні, і збагачуватиметься все новими і новими концепціями, які відповідатимуть потребам часу.

 

 

БОЛЕЗНИ ПОДЖЕЛУДОЧНОЙ ЖЕЛЕЗЫ И ПЕЧЕНИ

ПЛАН

1. Язвенная болезнь (ЯБ) как мировая проблема.

2. Этиология ЯБ (современные взгляды).

3. Патогенез ЯБ. Современные взгляды. Теория «едкого щелочного плевка».

4. Механизм образования пилоробульбарных язв.

5. Механизм образования медиогастральных язв.

6. Заболевания поджелудочной железы (панкреатит): этиология, патогенез.

7. Заболевания печени (гепатиты, гепатозы, цирроз): этиология.

8. Заболевания печени (гепатиты, гепатозы, цирроз): патогенез.

9. Взаимосвязь патологии печени с патологией других органов и систем.

Язвенное поражение гастродуоденальной зоны желудочно-кишечного тракта (ЖКТ) – широко распространённая патология. Язвенная болезнь (ЯБ) поражала население Земли ещё с древних времён, на что указывает изучение древнеегипетских мумий, у которых находили признаки данной болезни.

ЯБ – одно из наиболее распространённых заболеваний среди трудоспособного населения и составляет около 20-30% всех заболеваний ЖКТ, которые, в свою очередь, занимают третье место по распространённости в мире после заболеваний сердечно-сосудистой системы и онкологической патологии. Данной патологией в наше время в разных странах в течение жизни страдает от 3 до 20 % всего взрослого населения, а у 15 – 30 % больных ЯБ в течение 5-10 лет заболевания возникают различные осложнения, требующие хирургического вмешательства.

Этиология. В понимании этиологии язвенной болезни в последние годы произошли существенные изменения. Сформировался новый взгляд на этиологию данного заболевания в связи с открытием в 1983 г. австралийскими учёными Б.Маршаллом и Дж. Уоренном инфекции, названной позднее Helicobacter pylori (НР)( Нобелевская премия 2005года). Выяснение роли НР в этиологии и патогенезе хронического гастрита (ХГ), язвенной болезни (ЯБ), рака желудка (РЖ) и МАLT-лимфомы стало настоящей революцией в гастроэнтерологии.

По данным мультицентровых исследований в разных странах, до 60% общей популяции инфицировано НР начиная с детского возраста; с наличием НР связано более 90-96,3% ЯБ ДПК и более 60% ЯБЖ. Данное открытие изменило подход терапевтического лечения, к основополагающей формуле которого «Без кислоты - нет язвы», добавилось «Без НР-инфекции – нет язвы», что стало причиной создания новых схем лечения.

Патогенез.Что касается представлений о патогенезе ЯБ, то за последние 45 лет они не претерпели существенных изменений. В качестве основного механизма её развития рассматриваются нарушения равновесия между факторами “агрессии” (кислотно-пептический фактор, желчь и панкреатический сок (следствие дуоденогастрального рефлюкса), нарушение моторно-эвакуаторной функции желудка, хеликобактерная контаминация слизистой оболочки желудка) и факторами “защиты” слизистой оболочки желудка и слизистой оболочки двенадцатиперстной кишки (анатомический барьер, который состоит из клеток поверхностного эпителия, базальных мембран и системы микроциркуляции слизистой оболочки, а также желудочное слизеобразование, активная секреция гидрокарбонатов, регенераторно-трофические процессы в слизистой оболочке, простагландины, местные иммунные механизмы) («весы» Шея 1961 г.).

Вместе с тем такое понимание патогенеза не объясняет ряд явлений, типичных при ЯБ, а именно:

1) локальность поражений;

2) отсутствие зависимости формирования ЯБ от уровня кислотности желудочного сока.

Фактически до 2007 года не было теории, которая до конца бы объяснила механизм язвообразования, и роль хеликобактерной инфекции в этом процессе

В 2007 году украинскими учёными-патофизиологами Авраменко А.А. и Гоженко А.И. в результате 15-ти летних исследований была выдвинута новая теория – теория «едкого щелочного плевка», в основу которой положен вывод об отсутствии роли кислотного фактора желудка как фактора повреждения: главную роль в этом процессе отводится веществу, которое является производным НР-инфекции – аммиаку.

НР-инфекции для выживания в кислой среде необходим фактор, который бы способствовал нейтрализации соляной кислоты. Этим фактором является газ аммиак, который бактерия образует, расщепляя пищевую мочевину при помощи фермента уреазы. Соединяясь с водой, аммиак образует нашатырный спирт, в состав которого входит гидроксид аммония и который относится к едким щелочам.

В результате простой и всем известной химической реакции – реакции нейтрализации (кислота + щёлочь = вода и нейтральная соль) вокруг бактерии образуется нейтральная зона, благоприятная для её выживания.

Однако не весь аммиак идёт на нейтрализацию кислоты вокруг бактерий: часть аммиака – остаточный аммиак (ОА), учитывая летучесть этого газа, скапливается в полости желудка, который, по своей сути, представляет мышечный мешок. Учитывая высокую влажность в полости желудка (94 – 96%) здесь создаются условия для соединения остаточного аммиака с водой с образованием нашатырного спирта, однако низкой концентрации. В образовании нашатырного спирта высокой концентрации, способной повредить слизистую желудка и двенадцатиперстной кишки, участвуют 2 механизма: эффект «поршня» и эффект «кузнечных мехов»

Дата додавання: 2014-05-04; переглядів: 83.

Поділись з ДРУЗЯМИ:
<== попередня лекція | наступна лекція ==>
Тема: Сутність та значення менеджменту | Кафедра суспільних та гуманітарних наук
lektsiopedia.org - Лекціопедія - 2013 год. | Сторінка згенерована за: 0.008 сек.

Как решиться на операцию по геморрою очень боясь послеоперацинный период, Глаз полностью не видит операция, Сиьные боли при геморрое, Циклы усовершенствования по специальности кардиология, Болит задняя стенка горла, глубоко вниз, Шейный остеохондроз может ли быть тахикардия, Симптомы болит голова, депрессия,анемия,низкое давление, Отекли глаза уребенка от укуса комара, Выраженные эрозивно язвенные изменения, Печень есть вредно:?, Стенокардия напряжения болевой синдром